Сєвєродончанин Володимир Кузнєцов про волонтерство, творчість та плани після Перемоги

“Одін” - псевдонім волонтера Володимира Кузнєцова з Сєвєродонецька. До початку повномасштабного вторгнення чоловік займався творчістю, мав певні  успіхи та великі плани. Але нова фаза війни перевернула життя Володимира. Він евакуювався з рідного міста до Львова, де й почав волонтерити.  

]]>Виданню ТРИБУН він розповів про зменшення допомоги від ЄС,  мотивацію допомагати людям та великі збори.]]>

- Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?

- Я письменник, сценарист, перекладач, ґейм-дизайнер, інженер, музикант, а саме вокаліст та басист. Це все цікавило мене ще до початку війни у 2014. Десь зі школи. Займаюся у цих напрямках і досі, хіба інженером більше не працюю. А музику довелося поки відкласти, бо колективи, з якими я грав, нині розкидані по всій Україні. То ж про записи та концерти поки довелося забути.

- А які успіхи мали у творчості?

- Мені важко самому оцінити, наскільки успішним я був. Як письменник мав певне визнання: висувався та навіть отримував літературні премії, брав участь у найбільших літературних фестивалях України, їздив у тури, присвячені виходу моїх книжок, трохи з’являвся на радіо і телебаченні. Щодо музики - то були здебільшого андеграундні проєкти, втім я ніколи і не очікував великого визнання. Просто створював музику, яка мені подобалася. Але так чи інакше, творчість завжди була важливою складовою мого життя.

Після переїзду до Львова з початком російського вторгнення у 2022 році творчої роботи стало більше. З’явилося багато важливих проєктів, які висвітлюють події в Україні. Я радий, що причетний до їхнього створення.

- З чого почалося повномасштабне вторгнення у вашому житті? 

- З сигналів тривоги, зі звуків вибухів, з новин, у яких розповідалося про перші захоплені міста та села. З відчуття страху, гніву та безпомічності. Я очікував подібного, мав зібраний рюкзак з усім необхідним, але в перші дні вторгнення стався певний “параліч” - свідомість просто відмовлялася приймати реальність.

Станиця Луганська, Щастя, Старобільськ - міста переходили до рук окупантів щоденно. Фронт наближався. За кілька днів вже почалися перші обстріли міста, а з ними - паніка. Переповнені потяги, люди, що днями ночували на вокзалах в Лисичанську та Рубіжному.

Сусіди, що переховувалися у підвалах, непрацюючі заправки та магазини. Евакуюватися ми змогли лише за два тижні, коли нарешті знайшли спосіб покинути місто в умовах поганого зв’язку та порушених комунікацій. Дорога не була легкою, але певним чином вона нас надихнула - ми побачили злагоджену роботу волонтерів - людей, які стали на допомогу своїм співгромадянам попри всю небезпеку. А потім приїхали до Львова, де відіспалися, а за кілька днів почали волонтерити.

- Коли ви почали допомагати українцям?

- Якось я допомагав ще в 2014 році. Але тоді потреб було менше. 24 лютого 2022 року перетворило війну на дійсно велику - коли в кожного багато друзів, родичів та знайомих опинилися або на фронті, або біженцями. Тож допомагали всі. Ну, принаймні, хто міг. Видавництво UA Comix має крамничку в центрі Львова. Після російського вторгнення воно перетворило її на штаб, де збиралися вантажі, планувалися поїздки на передову та оброблялися запити. Нас тоді там було досить багато. А згодом утворилася волонтерська група, яка безперервно працювала. Тоді ще приходили великі вантажі з Європи, бувало, що доводилося за день роздавати кілька тонн вантажу… Коротше - неслося. Йшов величезний потік біженців, назустріч йому - армія, яка за кілька місяців збільшилася ледь не вп’ятеро. Тоді волонтери допомагали всім. Починаючи з сухпайків, форми, спальників до дронів ПНБ чи машин.

- Ви самостійно допомагаєте чи у вас є команда? 

- І сам, і з командою, навіть з кількома. Волонтерство, якщо воно не є роботою у якомусь дійсно великому фонді, зазвичай - непередбачуваний вир запитів. Якісь закрити виходить самому, для якихось потрібна організація, а для найбільших - колаборація кількох волонтерських об’єднань. Це нетворкінг в чистому виді. Ти отримуєш запит і думаєш, хто в твоєму колі може закрити його якнайшвидше і найдешевше. Там, де я можу сам спрацювати, - працюю самостійно. А де є великий або дорогий запит - звертаюся до організації. 

- Розкажіть про ваш перший збір 

- Перший збір, який я наважився робити сам, відбувся у травні. За цей час я вже досить багато чого знайшов, придбав і відправив, але гроші збирати не наважувався. Тому що мені здавалося, що я недостатньо публічна персона, щоб мені довірився хтось, крім кількох знайомих. Але тоді сума була невелика, і я вирішив, що можна спробувати. Збирав на маскувальні халати для снайперів - кікімори. Грошей треба було небагато, близько 10 000 гривень. І виявилося, що зібрати їх вийшло досить швидко. Кікімори тоді везли з Німеччини. Вони були недешеві, але суттєво якісніші порівняно з саморобними.

- На закриття яких потреб ви збираєте гроші?

- Йой, то буде довгий список: броня, шоломи, рюкзаки, взуття, форма, засоби гігієни, спальні мішки, каремати, тепловізори, ПНБ, авто і комплектуючі до них, ножі, мультитули, саперні набори, шанцевий інструмент, збройна оптика, обвіс для зброї, дрони, медицина, сухпаї, генератори, екофлоу та багато багато іншого. 

- А який був наймасштабніший збір?

- Зазвичай, найбільші - це збори на авто і на дорогі дрони. Таких загалом було чимало, але кожен з них у діапазоні 150-200 тисяч гривень. Такі великі суми, як правило, вже не робляться на особисту картку, тут відповідальність суттєво більша. Тому кошти збираються на офіційні рахунки організації. Найбільший такий був десь на початку вторгнення. Ми перевозили із США дорогий дрон. Проблема була в тому, що він вважався товаром подвійного призначення, і просто відправити його поштою було неможливо. Тому довелося докласти чимало зусиль на логістику.

- А чи активно зараз допомагає ЄС?

- Допомоги від Європи нині стало помітно менше. Саме це, на мою думку, призвело до зменшення кількості волонтерів. Бо багато з них мали ресурс саме з заходу. Ми ж особливо ніколи на нього не покладалися, а спирались здебільшого на допомогу і участь українців. Тому на нас це скорочення вплинуло менше.

- Що на рахунок влади. Чи допомагає вона? 

- Скажімо так, якийсь час ми допомагали владі - закривали волонтерські запити для Луганської ВЦА, наприклад. Самі ж ніколи не шукали від них допомоги, крім якихось базових потреб, якими також ніколи не зловживали. Наприклад, систему “Шлях”, яка дозволяла б нам виїзд за кордон, вже досить давно не поновлюємо. Благо, більшість логістичних ланцюжків вже налагоджені та ми не маємо потреби у виїзді. Особисто я через непридатність до служби можу покидати Україну і без “Шляху”, але тим не користувався. Виїжджав лише один раз, за дозволом від МінКульту - учасником на комікс-фестиваль. Як бачите, повернувся.

- Чи зменшились зараз донати? 

- Донатів, можливо, і стає менше, але то, скоріш за все, через зменшення загальної кількості волонтерів. Хтось із них тепер пішов до лав ЗСУ, хтось набув кваліфікації і став такмед-інструктором, хтось просто змушений був скоротити активність, бо треба повертатися на роботу і годувати сім’ю. Та й запити не зменшилися, а систематизувалися. 

- Звідки ви берете інформацію щодо бійців, яким потрібна допомога?

- Десятки людей з мого кола спілкування зараз на фронті. Вони щоденно ризикують своїм життям, то ж в мене немає іншого варіанту, окрім допомоги їм. Можливо, ми не були близькими в мирний час, але зараз це не важливо. Я не можу піти в армію, бо з моїм станом здоров’я буду тягарем і додатковою небезпекою для побратимів. Тому роблю свій внесок в тилу. Спочатку сам шукав бійців, які потребують допомоги. Потім почало склалося коло тих, хто знає, що може до мене звернутися. Це навіть не завжди матеріальна допомога. Іноді бійцям потрібно знайти контакти сервісу канадського виробника БТРів, щоб розібратися, як його ремонтувати. Чи когось, хто може домовитися за ремонт авто. Буває в мене просять книги з теми військової психології чи допомогти знайти квартиру для родини в тилу. Це коло потроху розширюється, але загалом, воно дуже особисте і можна сказати, невелике. 

- Що вас мотивує не кинути діяльність волонтера?

- А ми хіба вже перемогли? Ви ж не поставите військовому питання “Що вас мотивує і далі йти на штурм чи відбивати ворожі атаки?” Ми всі мусимо усвідомити, що ця війна є частиною нашого життя. Надто довго намагалися від цього відмежуватися, зробити вигляд, що там, на сході, нічого не відбувається та це нас не стосується. За це відчуження нам довелося заплатити. Я втратив дім, майже все, що мав за життя. Ми з сім'єю приїхали до Львова, маючи з майна тільки те, що несли на собі - три невеликі рюкзаки.

Я розумію, що можна тікати і далі, забути про тих, хто взяв до рук зброю. Спостерігати, як твоя стрічка в соцмережах поволі починає нагадувати некролог, навіть тішитися, що ти в безпеці. А можна щось робити, щоб це спинити. Я це обрав.

Кожен хлопець чи дівчина, яким я допоможу, може прожити у тому пеклі на годину довше. Або навіть переживе цю війну. Можливо, той окупант, якого побачать з дрона або в приціл, який я допоміг дістати, стане соломинкою, що зламає врешті спину тому жахливому “хворому верблюду”, який лізе на нас.

Подяка від 93 ОМБр "Холодний Яр" Володимиру Кузнєцову

- Які складнощі у вас виникали на початку волонтерства та як вони змінилися з часом?

- Найважчими були перші тижні - в облозі, без розуміння, що я взагалі можу щось зробити, ізольованим серед переляканого і спорожнілого міста. Тоді це було справжньою кризою. Згодом, коли я нарешті опинився серед однодумців - став частиною руху. Я допомагав, але і сам отримував чимало допомоги. Спочатку труднощі були оперативного характеру - в строк зробити потрібні документи, домовитися з постачальниками, сконтактувати з бійцями, прокласти логістику. Але мене тішить те, що в Україні ми маємо Нову та УкрПошту, які працюють понад фронтом. Це суттєво полегшує мою роботу. Повірте, у тій же Польщі з поштою все набагато гірше. Зараз це вже не труднощі, а рутина.

- Чи маєте плани після Перемоги?

- Продовжу й надалі писати книжки, комікси, фіксувати події, які відбувалися навколо мене всі ці роки. Виховувати сина, бути з рідними, мати мрії та втілювати їх. Допомагати військовим та цивільним, навіть після оголошення Перемоги. Я не вірю, що війна закінчиться скоро. Не сумніваюся, що ми переможемо, але розумію, що шлях буде важким. Бо Перемога - це не тільки про відновлення територіальної цілісності. Це про інше.

Ми боремося за свободу, за право бути собою, самим визначати свій шлях, досягати власних вершин, які обираємо. Треба буде відбудувати свою країну. Загоїти її страшні рани. Та закарбувати в пам’яті тих, хто їх завдав, щоб більше не повторити помилки.

За матеріалом: Трибун - ]]>https://tribun.com.ua/uk/104103-volonter-odin-iz-severodonetska-ne-zmozh...]]>