Інколи думаю, скільки я втратив. А потім заспокоюю: зате врятував життя інших, не пустив ворога далі, – Микола Клімчук

Миколі Клімчуку – 38 років, чверть із яких на війні. Він керівник взводного опорного пункту, родом із Вінничини. Черкаська лікарня – вже п’ятий медичний заклад, куди захисник потрапив після уламкового поранення. І він – перший, де медики все-таки наважилися витягнути уламки йому з рук. Тепер Микола проходить реабілітацію.

Військовий Микола Клімчук, попри поранення, зміг не лише вивести свій підрозділ цілим з-під обстрілу, а ще й взяв у полон двох сепаратистів, - “]]>18000]]>”.

“Як пішов на війну, старшій доньці було чотири роки, меншій – 2. А зараз уже 12 і 10”

Початок повномасштабного вторненення, 24 лютого 2022 року, Микола Клімчук зустрів на позиції в Авдіївці. Чоловік каже, що ситуація на фронті почала загострюватися ще за кілька днів до наступу. Росіяни активніше обстрілювати українські позиції і нарощували свої ресурси.

Наступ росіян його не здивував. Проте здивувало дещо інше: цинізм ворога під час обстрілів цивільних об’єктів.

Микола Клімчук – професійний військовий. Добровольцем на війну він пішов ще 8 березня 2015 року. За його плечима – боротьба за Широкине, Водяне, Коментерново, Гнутове, Сєвєродонецьк, оборона Маріуполя, позиції в Авдіївці, Пєсках і Бахмуті.

Із 2015 і до сьогодні чоловік бував удома лише по кілька місяців.

– У мене три доньки виросли, а я й не бачив, як це сталося. Як пішов на війну, старшій було чотири роки, меншій – 2. А зараз уже 12 і 10. Діти мене не бачили майже 8 років, коли приїжджав на кілька днів, навіть трохи боялися. Я підходжу до них, а вони туляться. Інколи думаю, скільки я втратив. А потім заспокоюю: зате врятував життя інших, не пустив ворога далі, – розмірковує Микола Клімчук.

На війні він опановував різні професії, залежно від підрозділу, в якому перебував: кулиметник, навідник, артилерист. В армію пішов солдатом, нині вже сержант. Із 2018-го року – він командир. Головна його гордість – за п’ять років жоден із його підлеглих не отримав поранення. Хоча не раз доводилося ризикувати.

– Бувало таке, що командування говорить відступати. А я кажу своєму екіпажу: воювати ще є чим, у мене є координатори ворога, давайте знайдемо вигідну позицію і будемо стріляти. Зрештою нам вдалося зупинити колону техніки: підбити кілька танків і бензовози. Я вважаю, що де це можливо, потрібно триматися до кінця, – зазначає Микола Клімчук.

“Руки погріємо і назад підемо каву пити”

Своє перше поранення за час служби Микола отримав о восьмій годині ранку 22 листопада 2022 року на Донеччині. З одного боку, він сумує, що цього разу вціліти не вдалося, з іншого – дивується, як узагалі вижив після всього, що сталося - пам’ятає події цього дня похвилинно.

Гул техніки його рота почула ще о п’ятій годині ранку. Командування наказало спостерігати. Близько сьомої ранку українські військові вперше побачили ворога. 

– Десь о 7:30 знову передаю, що чути гул техніки, танків. Кажу: ворог на третю годину, на другу, уже на 12. На дванадцяту – це означає вже навпроти мене. Вони кажуть: спостерігай. Потім сказали: приготувати протитанкові засоби. Я став такий і думаю: які? Їх треба мати, – з усмішкою розповідає події Микола Клименко.

Зрештою він дав наказ бійцям приготуватися до бою: зарядити патрони, підготувати гранати. 

– Кажу їм обнадійливо: може, нічого й не буде, кілька танчиків замочимо і все. Руки погріємо і назад підемо каву пити, – переказує розмову з підлеглими командир.

Три магазини випустив по ворогу. Четвертий – не встиг. По ньому почав “працювати” танк.

– Один снаряд – встиг нагнутися, другий – переді мною, а третій влупило так, що уламок каску навпіл розламав. Я аж на сраку впав, поки очунявся. Піднімаюся – вже сепарська беха (БМП, – ред.) над головою, яку людей 20 обліпило, – пригадує Микола.

В окопі. Фото Миколи Клімчука

Він кинув у ворога чотири гранати. Ворожа БМП була вимушена відступити назад. 

– Бачу, на мене ствола повертаюють, думав уже останню секунду живу. Дістаю протитанкову РПГ: лусь, і ворожа машина вже нікуди не їде, – розповідає захисник. 

Та вже за кілька хвилин біля нього вибухнула ворожа граната. Він прикрив обличчя руками.

Бій тривав, а в роті Миколи почали закінчуватися боєприпаси. Командир вирішив піти по їхнє поповнення особисто. 

– Кажу своєму заступнику: у випадку моєї смерті будеш ти командувати, пішов я по боєприпаси. Взяв патрони і ящик гранат. 20 метрів пройду, стану, бо йти не можу через поранення. Раз упав – там така калабаня була, ледве встав звідти, – з незмінною усмішкою згадує військовий.

Повернувшись, він побачив поблизу кількох сепаратистів, яких вирішив спробувати взяти в полон. Вийшов до них без зброї. 

– Російську я не дуже знаю. Але згадав якийсь фільм, кажу: руський солдат, здавайтєсь, гарантіруєм вам жизнь, пітаніє, пєрвую помощь. І чую, що вони заговорили між собою. Для переконливості вирішив додати: це слово командира, – зазначає Микола.

Зрештою у полон здалися двоє військових. Вони виявилися “сєпарами” з Донбасу. Вже по дорозі Микола Клімчук почав відчувати слабкість і кілька разів згорблювався до землі, насилу прикидаючись, що поправляє берці, щоб сепаратисти не скористались його слабкістю і не втекли, а то і чого гірше. “Вони йшли ззаду і невдоволено бубоніли, що їх хтось гранатами закидав. А я ж не кажу їм, що то був я”, – усміхаючись розповідає Микола Клімчук.

Він довів обох полонених у штаб. 

Уже там від втрати крові Миколі стало зле – військового госпіталізували в лікарню.

“Чому вони сюди залізли?”

Вже у медичному закладі, окрім уламкових поранень рук, у Колі діагностували виразки шлунку, струс мозку і контузію легень. Попри проблеми зі здоров’ям, головне бажання військового – “пошвидше втекти з лікарні і назад в армію”.

Каже, що найбільше на війні його мотивує бажання помститися за вбитих побратимів і зруйновані життя цивільних.

– Чому вони сюди залізли? – риторично запитує Микола.

Резюмуючи історію свого крайнього бою, дивується, що вцілів.

– Є таки Бог на світі, – зазначає військовий-захисник.

Чоловікам, які все ще не воюють, він радить готуватися до війни. Самим військовим – бути дисциплінованими і тримати себе на контролі.

– І ще одне – деякі військові в собі замикаються. Не треба так. Треба бути завжди на позитиві. Наприклад, я зараз читаю українські народні казки і так піднімаю собі настрій, – резюмує Микола Клімчук.

За матеріалом: 18000 - ]]>https://18000.com.ua/publikatsiy/treba-buti-zavzhdi-na-pozitivi-istoriya...]]>