Життя з нуля, але не з порожнечі: історія Юлії Чехути, яка відбудувала зруйноване життя та працює над перемогою

Повномасштабна війна та економічні виклики змушують багатьох жінок і чоловіків змінювати професію та адаптуватися до нових реалій. Багато людей втрачають роботу через руйнування підприємств, евакуацію чи зміну регіонів проживання, проте водночас перед ними постають нові можливості у відбудові країни. Жінки ж стають рушієм економіки України. Багато з них втратили роботу через війну, вимушене переселення або руйнування бізнесу. Але сьогодні вони починають власну справу заново, створюють робочі місця та опановують нові професії, а економічна активність жінок зміцнює країну. Героїня нашого нового матеріалу – яскраве підтвердження цих тез. Про виклики, стигми, стереотипи та жагу жити гідно – в нашому матеріалі.

]]>Анна Ніколаєнко для Зміст тижня]]>

Юлія Чехута до повномасштабного вторгнення рф мешкала у селищі Метьолкіне, неподалік Сіверськодонецька на Луганщині. Сама Юлія вела активне громадське життя, а родина мала бізнес, пов’язаний з автомобілями: Юлія — магазин автозапчастин, син — автосервіс, чоловік очолював підприємство, яке займалося переоформленням автівок, а донька здійснювала продаж нових та вживаних автомобілів. У кожного в родині був свій окремий сегмент, але загалом могли «під ключ» супроводжувати власників, котрі купували у них авто.

Налагоджений механізм родинної справи в один день зруйнувало повномасштабне вторгнення: не вагаючись, Юлія з родиною поїхала з Луганщини. Жінка каже: втратили все, адже вивезти бодай щось не вдалося. У перший же день повномасштабного вторгнення РФ чоловік забрав Юлію просто з роботи — навіть без часу на збори мінімального багажу.

Нині подружжя мешкає на Волині, а сама Юлія змінила фах:

— Тепер я — митна брокерка. Я вчилася, адже взагалі не мала раніше уявлення про цю діяльність. Але так, як ми тут у прикордонній області, ми побачили, що ця діяльність актуальна. Волинська область — це прикордонна область. І саме через близькість кордону тут відбувається дуже багато процесів. Тобто все йде на Європу, а левова доля того, що імпортується в Україну або експортується з України, проходить саме через Волинську область. І у нас є декілька таких доволі крупних переходів. І тому, коли ми подивилися, чим тут люди займаються, які працюють, то звернули увагу саме на оцей момент. Тож я вирішила спробувати, вивчилась і зараз займаюсь розмитненням різних вантажів та автівок. Останні ми завозимо з Європи, розмитнюємо, а далі продаємо. Це для нас і власна справа, і особистий вклад у майбутню перемогу України, адже не всі машини, котрі ми ввозимо, йдуть на продаж — дуже багато машин ми вже передали нашим військовим. Деякі автівки ми купляємо за свої гроші. Деякі заганяємо під збори, які відкривають інші люди, фонди, волонтери, з якими ми взаємодіємо. Тому ця робота цікава нам самим як власний бізнес і як задоволення соціальної відповідальності: можливістю робити користь, знаходячись далеко від лінії фронту.

Юлія каже — не з чуток знає, що дуже багато військових, благодійних фондів, волонтерів стикаються з непорядними продавцями. І саме через власну громадянську свідомість жінка взялася виправляти ситуацію:

— Ми дуже часто чуємо, як недобросовісні ділки обманювали своїх клієнтів, поставляючи їм неякісні авто або, що гірше, зникали з грошима. Для мене важливо, щоб ми передавали якісні автомобілі, на яких хлопці зможуть працювати і виконувати свої професійні обов’язки. У нас все налагоджено, і ми відповідально підходимо до роботи. І я можу сказати, що саме цим ми робимо свій внесок у перемогу.

У нову сферу, каже пані Юлія, важко було заходити, адже досі існує стигма ставлення до «східняцького походження» та гендерні стереотипи. Також довелося демонструвати загартований характер:

— Реалізацій було небагато на початку, доводилось показувати «зубки», але в силу свого характеру, свого темпераменту мені це вдавалося. Я одразу виставила кордони і показала, як зі мною можна, а як не можна. Було важкувато спочатку, але, в цілому, з досвідом, з діями — не просто через слова, а через те, що я показувала, що можу працювати, хочу працювати, вмію працювати, вмію вчитися — мені все вдалося, і зараз я успішно працюю. Але на початках було дуже важко. І ще хочу сказати, що поки я не розповіла, що маю статус ВПО, люди навіть не підозрювали того, що я не місцева: по-перше, маю гарну українську, по-друге, не включала «режим жертви», — розповідає співрозмовниця і додає: — А ще було таке, що майже прямо казали: «Що ти тут мені розповідаєш? Іди вари борщ».

За проміжок часу роботи в новому напрямку жінці довелося стикатися з професійним вигоранням та втомою. Проте внутрішнє налаштування та наснага дали можливість опанувати тимчасові негаразди:

— В мене навіть був такий проміжок, коли я думала, що все — вигоріла. Не хочу, не можу, не виходить, не буду, не моє. А потім якось трохи по-іншому подивилася на це. Думаю, це якраз про гнучкість та про нашу спроможність — і східняцьку, і жіночу — у будь-яких умовах знайти позитивні сторони і підлаштуватися. І коли я трохи під іншим кутом стала дивитися, що місцеві — не злі, а просто трохи інші, мені стало легше, і тепер я по-іншому до цього ставлюсь.

Новий рід діяльності Юлії позитивно відгукнувся в процесі оговтування родини після вимушеного переїзду з Луганщини на Волинь. Родина, каже жінка, настільки звикла до її перетворень, що поставилась до нового напрямку роботи без здивування:

— Всі звикли до моїх перетворень, бо я завжди була активна, мені завжди було цікаво. Дуже багато занять, дуже багато знайомств у мене було, я дуже багато навчалася, все життя щось нове для себе відкривала. Тому, коли сказала, що буду митною брокеркою, нікого це не здивувало. Тобто для моєї родини, в силу мого характеру, в силу моєї допитливості — це було абсолютно нормально. І я більше скажу: ні в кого сумнівів не було в тому, що якщо я захочу, в мене все вийде. Так, підтримували, так, казали: «Давай!». Але був період, що деякий час саме я підтримувала всю нашу родину, бо дуже важко, коли тобі 50, втратити все з такого дуже-дуже високого рівня життя і прийняти те, що треба починати спочатку. Я з цим швидше справилася, і був такий період, коли не мене підтримували, а я підтримувала свою родину.

Хоча Юлія, як і багато жінок, через війну та вимушене переселення пережила крах бізнесу, сьогодні вона і впевнено опанувала нову професію, і продовжує бути рушійною силою української економіки. Юлія має універсальну пораду для всіх українок, які опинилися в таких самих скрутних обставинах, як вона чотири роки тому:

— Головне, що хочу сказати: якщо є жага до життя, якщо є розуміння, що життя не припинилося — все вийде. Я дуже багато разів чула, коли мені казали: «Ой, Юлю, головне, що жива». І люди не розуміють, що та кого в нас вкрали. І так, це дуже важко. Це треба пережити та прийняти, і на це потрібен час. Бо навіть з точки зору психології, періоди прийняття неминучого, котрі кожна людина проживає, займають плюс-мінус півроку. Головне знати, що ти хочеш жити. Я завжди знала, що не хочу жити погано. Хоча мене обнулили по всіх фронтах, я знала: якщо я один раз цього досягла і змогла, то зможу ще раз. Я знала, що починаю не з нуля, а з мого багатого досвіду. Я знала, що зроблю це швидше, краще і зможу ще когось підтримувати. Я — голова жіночої громадської організації «Сучасні жінки Луганщини», і я продовжую цю діяльність. Ми реалізуємо проєкти і в них підтримуємо жінок. І я їм кажу: «На мене подивіться! В мене вийшло, в багатьох інших вийшло, і у вас вийде! Головне — хотіти жити класно». Бо якщо людина хоче жити класно, вона знайде можливість, вона знайде однодумців, вона буде обирати, пробувати, знайомитися — і в неї все вийде.

Роботу митної брокерки і громадську діяльність, ділиться співрозмовниця, нині подекуди важко поєднувати з огляду на те, що не завжди приймаючі громади відкриті до нових мешканців та діалогу з ними. Якби така синергія була кращою, то, наголошує Юлія, можна було б зробити значно більше:

— У мене є зацікавленість, у мене є досвід, у мене є бажання цим займатися, і я в міру своїх можливостей це роблю. І якщо у вертикалях проблем нема, то існують перепони в горизонтальній площині — саме з місцевим самоврядуванням. Громадські організації, наші колежанки і колеги готові співпрацювати з нами. Часто запрошують нас до себе, а ми запрошуємо на наші заходи. А ось із владою якось у нас не дуже зростається. По-перше, нас не сприймають тому, що ми жінки. Стигматизація щодо жінки у владі чи на посадах тут більш виражена, аніж у нас на Сході. Я думаю, що це через інститут родини, де чоловік — голова, і рішення приймає він.

У пані Юлії чітко сформовано розуміння того, що вона — один із гвинтиків у великому механізмі економічної відбудови України. Доводити це комусь, каже, не потрібно:

— Просто працюєш — і все. А свідомі люди самі мають зрозуміти, що війна забрала і продовжує забирати численну кількість чоловіків, тож на жіночих плечах, у тому числі, лежить відповідальність за відновлення економічної спроможності держави. Ми маємо вирішувати задачі, які раніше вирішували чоловіки, виконувати функції, які залежали від чоловіків. Ми маємо бути сильними. І свідомі люди це розуміють, як і те, що скільки б вони не опиралися, на жаль, без активної участі жінок, без їх включеності в процес відбудови немає. Вона неможлива без нашої активної участі, елементарно через те, що і раніше жінок було більше, ніж чоловіків, а через війну ця різниця стала катастрофічною. Тому включення нас в усі процеси, а особливо в економічні, у процеси розвитку України після війни, робить відбудову швидкою й ефективною. І ті, хто зараз це розуміють — активно нас залучають, долучають, йдуть на контакти, йдуть на зв’язок. Решта, хто цього поки що не розуміє, — їм доведеться до цього прийти. Нині я намагаюся оточити себе людьми, які це усвідомлюють, з якими можна ефективно працювати, заробляти і приносити користь державі, суспільству, собі, родині і взагалі.

В умовах війни люди сприймають сьогодення як щось тимчасове. Юлія, яка змінила напрямок своєї роботи, каже: поважає таку позицію, проте вона не для неї та не про неї:

— Я поважаю таку позицію людей, але це не про мене. По-перше, відверто скажу, що я не хочу повертатися в Сіверськодонецьк, бо не бачу там себе та розумію, що мінімум 10 років піде лише на розмінування тих територій. А що стосується того, що я зараз займаюся трохи іншим, то так — я буду займатися цим далі, я вивчаю цей предмет, я набуваю досвіду і сьогодні я цим заробляю на життя. Мені це подобається, я це роблю сьогодні. Що буду робити завтра — я не знаю. Але я для себе чітко розумію: коли людина вміє багато всього робити, і якщо це різна робота, різний досвід, різні навички, різні кола людей, з якими ти співпрацюєш, то це лише плюс. І будь-яку справу можна розвивати, доповнювати, розширювати або взагалі починати щось нове. Чи буду я і надалі працювати брокеркою — не факт. Чи кину я це — теж не факт. Можливо, я ще щось буду робити. Але те, що я навчилася цієї професії, — це лише плюс.

Матеріал створено в межах співпраці з Українським жіночим фондом за підтримки урядів Великої Британії, Нідерландів та Канади і за сприяння Урядової уповноваженої з питань гендерної політики