Сєвєр, чуєш? Це ми. Твої. Всі разом і кожен поодинці.

Тобі вже за 90. Солідний вік для міста, яке народилося серед пісків у 1934-му завдяки хімікам і будівельникам.

Сьогодні ми не з тобою поруч. Але, блін, ми пам’ятаємо все. Кожну деталь. До клубка в горлі.

Пам’ятаєш органічний, фірмовий запах Сєвєра: коли рясно квітнуть абрикоси, бузок, акація і все це змішується з густим шепотом сосен у лісі.

А чому у нас найкращі художники, ти думав? А памʼятаєш ці божевільні рожеві заходи сонця, які фарбували небо так, ніби десь там, нагорі, сидів найкращий у світі художник-абстракціоніст?

Ти дав комусь із нас дитинство, комусь — бурхливу молодість чи зрілість. Але головне — ти дав нам Дім.

Хто не звідси — ніколи не зрозуміє цього шифру: «Ти з якого кварталу?». Шерте та робіть перекличку, а зараз тобі пишуть Піски, Піньки, ДСК, Бухара, Тихий, ПН, Китайська стіна, Бомбей… ✌️

Ми виросли на тому, що у нас є свій, на хвилиночку, Льодовий палац, хімічний гігант «Азот», якому цього року могло б бути 75 (!), мегаінтелектуальний «Імпульс», фонтани і палаци культури з театром. Ти навчив нас гордості за тебе. Навчив розумінню, що робити щось для свого міста — це робити як для себе.

Сьогодні твої діти тримають стрій. Вони в окопах на лінії зіткнення в лавах ЗСУ, в ТрО, рятують життя в ДСНС та госпіталях, волонтерять, вчать дітей онлайн і перемагають на спортивних аренах. Ми рвемо жили і робимо неможливе, щоб над твоїм міським Палацом культури і над кожним дахом знову гордо, на повну силу, замайорів синьо-жовтий УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР.

Те, що ми зараз відчуваємо — це не просто слізна ностальгія. Це випалююча вдячність. Цю пам’ять не затерти жодними обстрілами. Ти місто, яке навчило нас бути сильнішими за обставини.

Сєвєр, рідний… ми повернемося. 
З любов’ю, назавжди твої.