Сьогодні Україна і весь світ вшановують одну з найстрашніших ран нашої історії.

Це день, коли тиша стає голоснішою за будь-які слова. День, коли пам’ять повертає нас до мільйонів життів, обірваних штучними голодами 1921–1923, 1932–1933 і 1946–1947 років.

Ця трагедія не була стихією — це був злочин, спрямований проти українського народу, проти нашого права бути собою.

Голодомори стали зброєю імперського режиму, який боявся вільних, сильних і працьовитих людей. Наш хліб забирали не тому, що його не вистачало — а тому, що хотіли зламати Україну, стерти її голос, знищити коріння.

Села на «чорних дошках», заборона виїзду, конфіскація останнього зерна — все це стало інструментами геноциду, що торкнувся кожної родини, кожної долі.

Ми згадуємо не лише цифри, а й тіні цілих поколінь, яким не дали права жити.

Згадуємо тих, хто, попри нелюдські обставини, зберіг людяність, віру, пам’ять. Тих, хто передав нам правду — навіть тоді, коли за слово карали смертю.

Минуло майже сто років, але історія знову нагадує про себе. Той самий агресор нині веде війну проти України, знову намагаючись вирвати нас із власної землі, позбавити мови, культури, майбутнього.

Ми знову бачимо злочини, які мають ознаки геноциду: убивства мирних людей, депортації, катування, викрадення дітей, руйнування міст і сіл.

Сьогодні ми вшановуємо всіх, хто став жертвою цих злочинів.

Схиляємо голови перед мільйонами невинних, перед їхнім болем, їхньою мовчазною силою, їхнім нездійсненним життям.

І дякуємо тим, хто вистояв тоді — і тим, хто стоїть зараз.

Бо боротьба за Україну триває, і наш обов’язок — пам’ятати, називати зло своїм ім’ям і не дозволити йому повторитися.

Вічна пам’ять жертвам Голодомору.

Слава Україні! Героям слава!