Микола Скурідін був IT-вцем тоді, коли в Україні цього слова ще не знали. Вийшовши на пенсію, він почав подорожувати Луганщиною, їздив рибалити, до шахт і териконів, оглядати історичні пам’ятки. І все це — велосипедом. А дізнавшись про Велодень — організував його в Сіверськодонецьку.
Зараз Микола Скурідін шукає у різних містах Європи та України сіверськодончан. З кимось просто зустрічається, у когось залишається на два-три дні, а хтось показує йому місто, в якому тепер живе. Після таких зустрічей часто залишаються спільні фото, які Микола підписує: «Наші люди всюди».
Коли з'явився час
Миколі Скурідіну 66 років, майже все життя він прожив у Сіверськодонецьку. Десять років працював на «Імпульсі», потім на «Азоті», були й інші великі та малі підприємства. Слово IT тоді не використовували — всіх називали програмістами.
«Я займався всім, що міг робити комп'ютер. Бувало, що я був один на ціле підприємство: фінанси, бухгалтерія, склади — все це треба було обробити, щоб воно працювало», — згадує пан Микола.
Микола Скурідін
Час на власні захоплення з'явився значно пізніше, вже на пенсії, але бажання мандрувати було завжди.
«Мабуть, жага до подорожей у мене генетична. Більша частина життя припала на перебудову, були дуже скрутні часи. Треба було працювати, фактично без відпусток. За відпустку могли дати компенсацію грошима, і все. Вільного часу було дуже мало. А коли я став пенсіонером, його стало більше, і тепер надолужую те, чого не міг робити раніше», — говорить він.
Навіть велосипед у його житті з'явився, як сам Микола вважає, пізно. Керувати ним навчився вже в інституті, а от активно їздити ним почав значно пізніше, коли син подарував йому власний велосипед. Згодом в інтернеті Микола прочитав про Велодень, який проводили наприкінці травня.
Він добре пам'ятає один із них: тоді до Сіверськодонецька приїхали близько восьми велосипедистів із Лисичанська, долучилися троє місцевих. Учасники зробили два кола площею перед міською радою — і на цьому все закінчилося.
«Мені так незручно стало перед лисичанами. Люди приїхали, а нічого особливо цікавого немає. Я подумав, що можна зробити більше», — згадує пан Микола.
Наступного року він вирішив організувати Велодень сам. Захід припадав на святкування Дня міста та Дня хіміка, тож Микола прийшов до міської ради й запропонував провести велозаїзд містом.
«Там якраз була нарада щодо святкування. Я кажу, що хочу організувати Велодень, а мені відповідають: "Так їдь у ліс і там проводь свій Велодень". Я кажу: "Трошки ж інша мета, це популяризація". А представник міліції поруч говорить: "Ти одразу бери паспорт". Мовляв, якщо щось трапиться, щоб мене одразу можна було посадити. Ось таке було ставлення», — розповідає він.
Подорожі
У міській раді пояснювали, що гарантувати безпеку велосипедистів не можуть: на маршруті багато перехресть і виїздів з дворів, звідки будь-якої миті може з’явитися автомобіль. Відповідальність залишалася на організаторові. Микола від задуму не відмовився. Велосипедисти проїхали містом без супроводу міліції, а потім, як він пригадує, вирушили на Клешню.
Після цього Велодень проводили щороку в травні. Винятком став 2014-й. Тоді велосипедисти зібралися вже після звільнення Сіверськодонецька.
«Багато людей було, усі з прапорами. Таке натхнення було після звільнення. А потім одного велодня на рік стало замало. Ми кілька разів робили велоквести, я сам розробляв для них сюжети. Мені це було цікаво, тому я цим і займався», — говорить він.
Айдар, щука й шахта
Коли Миколу питають про особливе місце на Луганщині, він каже: «Я взагалі все люблю». Одними з найприємніших спогадів стали чотириденні виїзди з друзями вздовж Айдару на травневі свята. Брали намети, спінінги і їхали далеко вздовж річки.
«Це були найцікавіші й найприємніші подорожі. Там усе було чудово — природа й свобода. У мене був товариш, який багато працював за кордоном. Він казав: "Ви не уявляєте, яка в нас свобода в Україні". Ми можемо де завгодно зупинитися, де завгодно поставити намет, де завгодно рибалити. Всі кажуть: "Закордон, закордон…", але такої свободи там немає. Можливо, є інша, але оцієї немає», — розповідає Микола.
Майже кожних вихідних їздили й на Сіверський Донець ловити щуку.
«Незалежно від того, спіймали чи не спіймали, отримували величезне задоволення. І все велосипедами, звісно. Останніми роками для довгих поїздок уже були електровелосипеди. Але велосипед хороший тим, що на ньому можна проїхати будь-якою стежкою, куди завгодно», — говорить він.
Микола Скурідін
За одним хобі з часом з'явилося інше і коло того, що цікавило, все збільшувалося й збільшувалося. Микола цікавився історією Лисичанська, териконами, палеонтологією. Разом із невеликою групою спускався в шахту імені Мельникова.
«Це було дуже складно, але ми все-таки побували там, унизу, на екскурсії. Незабутнє враження. Останніми роками в мене взагалі з'явилося стільки захоплень, що за всім цим дуже сумую», — говорить Микола.
Через краєзнавця Сергія Каленюка, дослідження якого неодноразово публікували на SD.UA, він познайомився з головним архітектором Лисичанська Миколою Ломако, почав досліджувати інформацію про Лисичанськ і Слов'яносербію. І раптом з'ясувалося, що навіть добре знайомі з дитинства назви приховують історію, якої свого часу ніхто не пояснював.
«От Третя Рота. У школі знали, що така існували, чули про Депрерадовича, але хто б тоді сказав, із чим це пов'язано, чому вона так називається? Потім почали з Ломако їздити по місцях цих рот. Не всі, але багато відвідали, роздивлялися сербські кладовища. Це було дуже цікаво», — розповідає він.
Микола Скурідін
Бував він і в гіпсових печерах поблизу Бахмута. Згадує похилі горизонти, підземні тунелі.
«Там дуже красиво. Печери, похилі горизонти, кілька тунелів затопила вода. А тепер, маючи досвід того, як у Європі оформлюють туристичні атракції, думаю, що й там можна було б зробити дуже красиво», — говорить він.
Наші люди всюди
Одна з постійних точок на теперішніх маршрутах Миколи — Німеччина. Там живе його онук.
«Я намагаюся частіше його бачити. Він мене любить, і я його теж дуже люблю. Він у мене один, а навколо нього самі жінки. Тому вважаю, що треба якось допомагати йому в майбутньому стати чоловіком», — усміхається Микола.
У різних країнах він знаходить і своїх давніх знайомих. Багатьох знає завдяки велосипедній спільноті, інших — за десятиліття роботи на різних підприємствах і участі в культурному житті Сіверськодонецька. Сам себе Микола називає «вільною людиною»: поки інші прив'язані до роботи, він може затриматися в когось на два-три дні. Земляки приймають його в себе й показують міста, в яких тепер живуть.
Микола Скурідін
А кількість знайомих Микола вирішив порахувати.
«Я ж айтівець — мені треба все розкласти по поличках. У мене є мапа приблизно зі 150 сіверськодончанами, яких я знаю, котрі живуть в Європі. Звісно, до всіх не доїхати. Та й не всі раді згадувати минуле», — говорить він.
Коли Миколу питають, що найдивовижніше він побачив за цей час, той сміється: «Ой, та я всьому радий». Одну з історій одразу згадує про музей у Німеччині.
У природничому музеї стояв невеликий динозавр, на якого онучок Миколи хотів залізти.
«Виявилося, що там на все, на що можна залізти, дітям дозволяють залазити. У нас же нічого — все за склом, нічого не торкайся. А там багато експонатів, дуже точних копій, які просто лежать і які можна брати в руки. Дітям дозволяють усе досліджувати», — розповідає Микола.
Особливо запам'ятався йому майстер-клас зі старого друку.
«Наприклад, розповідають, як Гутенберг надрукував свою книгу — будь ласка, щогодини майстер-клас. Сам набираєш літери, наносиш валиком фарбу, потім пресом — джих! Це зовсім інші музеї. Це не шинель Сталіна чи кепка Ворошилова, просякнуті нафталіном і заховані за склом», — говорить він.
В іншій експозиції звичайний макет міста просто під час розповіді перетворювався на екран.
«Стоїть макет міста, вони розповідають якусь історію, і цей макет перетворюється на екран, зверху проєктори все малюють і показують. Супертехнології. Нам до цього далеко. Звісно, це дуже великі кошти. Але вони в це вкладають», — розповідає Микола.
Не хочу сумувати
Коли розмова повертається до Сіверськодонецька, Микола говорить про те, що сумувати за ним він свідомо не хоче.
«Я не хочу сумувати й не сумую. Згадую тільки те, що було приємно, все гарне. Навіщо сумувати? Це непродуктивно, нічого не дає. Звісно, всякого було, але в житті все минає», — говорить він.
Микола Скурідін
А Сіверськодонецьк у його спогадах передусім залишається людьми.
«Ми любимо своє місто, пам'ятаємо його. Коли питають, що мені в ньому подобається, це дуже складне питання. Насамперед — люди, мої друзі. Вони залишилися, незалежно від того, чи вони там, чи кудись переїхали. Тому, згадуючи місто, я згадую їх. А вони чудові, мені дуже приємно з ними зустрічатися. Є надія, що колись ми всі зберемося. А коли це буде, невідомо. Тож я терпляче чекатиму», — говорить Микола Скурідін.
Марина Терещенко