Коли у 2014 році почалася війна, сіверськодончанину Івану Верховському було лише 14 років. Він малював малюнки для військових і ще не знав, якою буде його власна історія цієї війни. У 19 років Іван здійснив дитячу мрію — став поліцейським і долучився до батальйону «Луганськ-1».
З початком повномасштабного вторгнення його служба перетворилася на бойовий шлях. Харківський контрнаступ, штурми, ночівлі у вирвах під обстрілами — і місяці, коли він не бачив, як росте його маленька донька. Іван пройшов шлях від підлітка, який спостерігав за війною збоку, до бійця, який пережив її на власному досвіді. Свою історію він розповів SD.UA.
Дитинство та мрія бути поліцейським
Іван Верховський родом із Сіверськодонецька. Він згадує рідне місто мальовничим та живим.
«Дитинство, якщо чесно, вже мало пам’ятаю. А ось останніми роками перед повномасштабним вторгненням місто почало оживати, дуже сильно розвивалося. Почалося будівництво, ремонти, відкриття закладів. Місто було мальовничим», - каже Іван.
З особливою теплотою він говорить про Ivonin-Park, який був поруч із домом.
«Ми там з песиком завжди гуляли», - ділиться чоловік.
Іван із дитинства мріяв працювати в поліції, проте здійснити цю мрію вдалося не одразу.
«Десь у далекому дитинстві, мабуть, мріяв про роботу поліцейського. В усвідомленому віці, коли подорослішав, думка змінилася, але потім я дізнався про батальйон «Луганськ-1» і вирішив вступити до нього. Заповнив анкету, пройшов конкурс, відбір. І так розпочалася моя служба», - розповідає чоловік.
Іван Верховський
Коли у 2014 році в Україні розпочалася війна, йому було лише 14 років.
«У 2014 році я малював малюнки нашим захисникам, а долучився до батальйону у 2019 році. Вирішив, що хочу служити у батальйоні спеціального призначення, а не, наприклад, у патрульній поліції. Приваблювали завдання, які виконував «Луганськ 1». Ми несли службу на лінії розмежування, на блокпостах, виконували функції з охорони громадського порядку», - каже Іван.
Тоді, згадує він, заявки подали близько 300 людей, а місць було 50. Відбір був доволі жорстким, із високими прохідними нормативами.
«Відчуття, коли пройшов відбір, були неймовірні. Але вони прийшли вже потім, коли ми заїхали на першопочаткову підготовку, і там щоранку, окрім понеділка, ми бігали по 10 кілометрів. Дуже гарні інструктори були у нас, які добре бігали й любили це робити. І ми полюбили. Бігаю і зараз інколи. Наприклад, нещодавно повернувся із відрядження з Краматорська, там у вільний час бігав», - каже Іван.
Іван Верховський
Непочата вечеря та ніч в укритті
Напередодні повномасштабного вторгнення Іван був у відрядженні у Трьохізбенці з побратимами.
«Нас було троє. Ми виконували свої службові обов’язки. Десь 18-20 лютого ми самі для себе зрозуміли, що щось насувається. Бо дуже активно було, ворог сильно обстрілював нас, а у відповідь ми просто мовчали. На момент 24 лютого у нас одразу була лінія розмежування на річці Сіверський Донець, противник вже розкладав понтонні переправи й переїжджав через них. Йшли бої біля будинку, де ми проживали. У 500-700 метрах все починалося», - розповідає чоловік.
Там же зустрів і повномасштабне вторгнення.
«Ми з самої ночі не спали. Згадую, якраз на вечір приготував тушковану картоплю з тушонкою. Думали, повечеряємо. Але не вдалося, спустилися в укриття, просиділи до ранку, потім піднялися, екіпірувалися, підійшли до суміжників із НГУ і вже долучилися до них та тримали оборону. Зв’язку вже не було, радіостанції не працювали», - каже Іван.
Згодом хлопці повернулися до Сіверськодонецька. Підрозділ на той момент базувався у різних місцях – Щастя, Петропавлівка, Станиця Луганська, Сіверськодонецьк.
«Коли всі зібралися у Сіверськодонецьку, дислокувалися там. Частина особового складу займалася патрулюванням у місті, щоб припинити спроби мародерства, надавала допомогу пораненим, доставляла людей до лікарні. Інша частина виконувала функції з відсічі та стримання збройної агресії у Попасній, Рубіжному, Лисичанську. Виїжджали на зачистки у Пурдівку, Олександрівку», - згадує Іван.
Із Дмитром Комаровим
Він наголошує, що до цього батальйон мав іншу специфіку роботи, а бойового досвіду довелося набувати вже під час повномасштабної війни.
«Але вдалося адаптуватися, обмінюватися досвідом з іншими батальйонами. Тренувалися з іншими інструкторами, яких залучали для навчання у Дніпрі. Нам давали ази військової справи», - ділиться Іван.
Він згадує, що Харківський контрнаступ був ще у складі батальйону «Луганськ-1».
Харківський контрнаступ. Фото з сіверськодончанином Кирилом Зібровим (Герой України посмертно)
«Найбільше запам’яталася сама підготовка до нього. Я ніколи не бачив та не чув до цього, щоб так працювала наша артилерія! Це було щось неймовірне! Вона працювала годин 7-8, а то й 10, без зупину! Ми заходили разом із НГУ у Вербівку на Харківщині. Вже починали зачищати територію, моя група взяла в полон одного російського солдата, який знаходився в хаті. Ми заходимо у будинок, починаємо зачищати його, там були дві цивільні жінки, ми питаємо, чи є хтось, вони кажуть, що ні. Ми заходимо у сусідній будиночок, а там сидить чоловік у цивільному одязі, питаємо, хто він. Спілкуємося, і у нього вилітає оце «Чо?» Я розумію, що це наш клієнт. Провели профілактичну бесіду з ним та доставили до командування», - розповідає Іван.
Знищена техніка окупантів у Вербівці
Ночівля у вирвах та штурми замість танку
Згодом був перехід у бригаду «Лють» та опанування нових навичок.
«Комбат нам сказав, що ми всі переходимо в «Лють» і ми перейшли. Після наступу ми затрофеїли дуже багато техніки. І серед неї був БТР 82-А російського походження. І я став командиром цього БТРу. Я спочатку дуже сильно не хотів. Сперечався. Але командир вмовив й мені потім сподобалася ця бляшанка. Ми на ній вивозили піхоту, це була теж Харківщина ближче до Сватового. БТР обстрілювали, пошкодили, попробивали колеса, але вона все витримала. Проте багато часу витрачали на її ремонти та обслуговування. Комбат пообіцяв, що буду командиром танка AMX, як тільки його дадуть. Ми переходимо у «Лють». Якраз мала бути відпустка перед переходом. Я виходжу зі штабу й командир каже: «Будеш штурмовиком». Так і відбувся перехід», - ділиться Іван.
Іван Верховський
Чоловік каже, що вони мали гарну підготовку протягом 4–5 місяців у Дніпрі. Це дало змогу відточити навички та підготуватися до боїв у місті. Він оцінює навчання доволі високо.
«Все залежить від людини. Якщо вона буде розуміти все, що їй кажуть, виконувати та запам’ятовувати все, цього вистачить на всі 100%. Того, що нам дають інструктори, цього достатньо. Проте ніколи немає одного шаблону, який постійно працюватиме. Завжди треба щось змінювати, адаптувати під ситуацію», - вважає Іван.
Але на ділі довелося вести бої не в місті, а в посадках.
«Потім приїхали у зону бойових дій, це була Курдюмівка. Почався вже штурм посадок. А ми ж готувалися до міста. Був невеличкий шок, але впоралися з усім», - каже Іван.
Курдюмівка
Поліцейський згадує, що доводилося багато йти пішки та ночувати у вирвах від снарядів.
«Була єдина мета – вижити та просунутися далі, вибивши ворога. Ми знали, що нам треба пройти 7 кілометрів пішки, бо під’їжджати на техніці було небезпечно. І на ранок пробували просуватися. Намагалися вирити укриття. Було таке, що неможливо було підкопатися. Доводилося ночувати у вирві від снаряда. Занурюєшся, прикриваєшся якимись гілками, чекаєш та молишся, щоб тебе не вбило. А потім знов просуваєшся далі», - розповідає чоловік.
Війна
Розповідає він і про те, як вдавалося опановувати страх.
«Опановував я його з тим розрахунком, що хто, як не я? Хтось має їхати. Найстрашнішими були заїзди та виїзди. Або захід та вихід, якщо це було пішки. А коли вже на позиції, то вже розслабляєшся, можеш посидіти, подумати, викурити цигарку та більш детально продумати план ведення оборонного чи наступального бою», - ділиться Іван.
Проте, попри страх, було бажання виходити на небезпечні позиції та навіть образи, коли цього не давали зробити.
«Бували такі моменти. Особливо на самому початку. Командир роти не на всі завдання відпускав нас із побратимом. Ми хотіли от прям туди, в гущину подій. А він каже: «Ні, хлопці, ви туди не підете, вам ще рано». А ми дуже хотіли, навіть ображалися через це», - каже поліцейський.
Розповідає Іван і про зміни, які відбулися з ним.
«Напевно, найперше, що з’явилося, це певна адреналінова залежність, яка виникає у цей період, і потім її не вистачає. Зараз я на штабній роботі, іноді ловлю себе на думці, що сумую за цим», - каже Іван.
Іван Верховський
Нова робота та час на родину
Довгий час Іван служив у полку 3 управління поліції особливого призначення, в іменному батальйоні ім. Героя України Сергія Губанова. Зараз він працює в управлінні моніторингу у відділі підтримки та контролю.
«З’явився час на родину. Нарешті зміг бачити, як росте донька, бо на момент повномасштабного вторгнення їй було 3 місяці, а я весь час був у відрядженнях. Іноді дитина мене навіть не впізнавала. А загалом тим, що продовжую триматися, я завдячую своїй дружині», - ділиться Іван.
Нині він живе й працює в Києві. Водночас Іван сподівається побачити Сіверськодонецьк звільненим.
«Я налагодив своє життя зараз у Києві, де моя родина. А стосовно рідного міста – хочеться повернутися туди під свій прапор, мати змогу приїжджати туди до родичів, батьків. Потрібно багато років, щоб там знов можна було почати нормально жити, мова не про один-два роки», - каже поліцейський.
Думає він і про те, куди б хотілося сходити у рідному місті після звільнення.
«Я б сходив на фонтан біля драмтеатру. І, звісно, посмакував би пивом у «Шале», - каже Іван.
Якби він міг повернутися у часи до повномасштабного вторгнення, то порадив би собі не робити ремонт.
«Сказав би собі: «Не роби ремонт, почнеться війна. Бо перед повномасштабним вторгненням я майже закінчував його. Все туди вклали», - каже він.
Іван має плани й на те, що робитиме після закінчення війни.
«Після закінчення хотілося б поїхати за кордон днів на 10 на море, відпочити, стабілізуватися. А далі вже можна нести службу далі. У цивільному житті вже не бачу себе, мабуть», - підсумовує поліцейський.
Яна Мостова